Вона — «сірий кардинал» нашої команди. Головна бета-рідерка, яка першою зустрічає ваші тексти, пропускає їх через себе та виносить свої вердикти. Ніхто не знає її справжнього імені, але її коментарі не залишають байдужим жодного автора. Ми вирішили трохи відкрити завісу таємничості і поставили Которибі кілька запитань про роботу, літературні “червоні прапорці” та особисте.
Тебе в команді вважають таким собі «сірим кардиналом», про якого ніхто нічого не знає. Ця анонімність — це свідомий інструмент, щоб залишатися максимально об’єктивною до текстів, чи просто риса характеру?
Анонімність не те, щоб дає мені об’єктивність внутрішню, скоріше знімає питання із зовнішнім сприйняттям. Як з тим правилом, що творчих людей по справжньому оцінюють лише після їхньої смерті, коли не бояться, що ті почують) На роботи і судження митця накладається чимало упереджень і оцінювань “по аватарці”, якщо хтось стає відомим — з’являється ще й шкідливий ореол слави, від якого одні проблеми і ніякої користі (якщо людина не живиться відчуттями, що її визнають і цінують).
Родичі і знайомі не оцінюють твою творчість об’єктивно через те, що бояться засмутити — це мило, звісно, але така підтримка не надто має сенс для розвитку. Анонімність також дає можливість висловити думку чесно і не наразитися на претензії не до суті критики, а до абсолютно сторонніх речей, типу “а я думав, ми друзі, а ти мені низький бал ставиш на конкурсі, як так?”.
Плюс, я не люблю бути в центрі уваги в офлайні. І як спостерігач бачу, що часто ця увага — тому, що так прийнято, а не за реальні заслуги. Знову-таки, чим вище злет, тим гірше падати — а стягнути з вершини суто з заздрощів бажаючих чим далі, тим більше.
Уяви, що один з наших авторів вирішив написати оповідання, де головна героїня — це ти. Який би це був жанр і яку твою реальну звичку він обов’язково мав би додати?
Я взагалі здивована, що ще ніхто не наважився написати зі мною фанфік (чи хоча б не поділився посиланням, які скромні люди). Та божечки-котички, хай це буде навіть NC-21, ніщо так не підіймає настрій, як збочена людська фантазія 😁. Чомусь підозрюю, що шиперити будуть з Химерним, троп “протилежності притягуються”, враховуючи мою любов піддавати сумніву загальновизнані авторитети… Там точно буде дивний гумор і трохи занудності, і в принципі, так воно і є.
Як виглядає ідеальна атмосфера, в якій головний бета-рідер «Путівника» сідає за тексти?
Складно повірити, але мій ідеальний день для бета-читання починається тоді, коли й робочий) Мені набагато легше працювати і паралельно вчитуватися у тексти, аніж зібрати себе докупи у вихідні, щоб відкрити ноутбук. Щось на зразок методу Помодоро, коли 15 хвилин ударно працюєш і періодично коротко відпочиваєш. Дякуючи віддаленій роботі, це можливо)
Плед обов’язково, я постійно мерзну. Коти опціонально, коли їм треба увага чи теж мерзнуть.
Ти пропускаєш через себе величезний масив темної прози, жахів та містики. Як ти «заземляєшся» після важких текстів?
Коли (дуже рідко) трапляється емоційно важкий текст — мені треба час, щоб його переосмислити для себе, визначити, чи згодна з рішенням героїв, а як можна було б вчинити на їхньому місці, яких помилок було б не уникнути і тд. Своєрідне уявне моделювання, щоб вкласти в голову розуміння “так, і це буває”.
І ще щось гумористичне з хепіендом для контрасту. Працює навіть з життєвими ситуаціями: іноді це своєрідний “книжковий запій”, якщо дуже складно. Бажано, щоб було щось або з цікавим сюжетом, або знову-таки гумор.
Що для тебе є абсолютним «червоним прапорцем» у тексті, після якого ти розумієш, що історія не піде?
Коли з персонажа автор починає ліпити всемогутнього Марті/Мері С’ю, відкидаючи всі складнощі і проблеми магічним чином. Зазвичай в процесі губиться логіка, мотивація, глибина другорядних героїв і все цікаве. Це стосується не тільки героїчного шляху десь у НФ/фентезі, а навіть і любовних романів. Зазвичай такий ГГ насправді йде до мрії по тілам, виправдовуючись власною моральною системою. Такі люди мені не подобаються і в реальному житті, навіть без чіт-кодів: у них всі погані, всі винні, всі не цінять і не розуміють невизнаних геніїв.
Іноді меріс’юшність виражається автором не в особі героя, а в формі “слухайте мене, я зараз донесу святу істину”. Коли під зовсім не відповідні обставини підв’язуються авторські упередження і стереотипи, накшталт “щасливий шлюб — єдиний можливий хеппіенд для героїв”. Зазвичай це ламає весь сюжет і псує враження, бо це означає, що автор не намагався оживити героїв, зрозуміти їхню мотивацію, а просто як в мемасику “я сказав одружуйтеся”. В реальному житті люди з установкою “є моя думка і неправильна” також швидко випадають з моєї бульбашки)
Чи бувало так, що ситуація чи емоція героя найбільше відгукнулася твоєму власному життєвому досвіду?
Іноді буває. Здебільшого, коли автор зображує якусь звичайну людину, яка потрапляє у містичні/фантастичні/магічні обставини і така “я взагалі нічого не второпаю, що тут відбувається, але треба якось вшиватися звідси”. Причому зовні спокійно реагує, без криків і істерик, але в думках напружено шукає шляхи виходу, нервує, розуміє, що триндець трапився і це може закінчитися не дуже добре.
Думаю, приблизно так я сама реагувала б на подібне, тому така поведінка викликає співчуття. Ісекай лише дивитися прикольно, але приймати участь — ой ні. Оці всі “я все життя мріяла покинути цей світ заради того, щоб бути Обраним десь там” — без мене, будь ласка.
Наша система оцінювання творів має кольори. Якби тобі довелося оцінити свій поточний життєвий етап за цією ж шкалою, який би колір ти обрала?
Зелений, в принципі: політ нормальний, арки потроху закриваються, сюжет цікавий, тримає в тонусі. Хоча автор ще фінал не написав, подивимося, чи не завалить)
Якби ти не була пов’язана з текстами, у якій сфері ти б себе реалізувала? Яка мрія залишилася «за кадром»?
Намагаюся не лишати жодну з мрій за кадром повністю, а реалізовувати їх хоча б частково як хобі, за гроші від основної професії. Колись хотіла стати книжковим ілюстратором — професійно не склалося, але з’ясувалося, що ілюстрація мене і так знаходить. Були плани розробляти ігри — крутити концепції можна й у голові, це навряд чи були б комерційно успішні проекти.
Шити якийсь химерний одяг чи косплей-костюми, виготовляти щось декоративне — маю можливість робити це в своє задоволення і в своєму темпі. Мої мрії реалізуються, але не комерціалізуються, і в принципі це верх очікування від мрій)
А яка твоя особиста «ахіллесова п’ята»? Що може легко розчулити суворого бета-рідера?
Маю слабкість до естетично красивих текстів з плавною, соковитою і музичною стилістикою. Не набір красивих слів чи епітетів, логіка повинна бути обов’язкова, але такі тексти ніби заповнюють читацькі вуха цією “музикою” іноді більше, аніж сухим сенсом написаного. Це також стосується використання специфічної мовної стилістики, доречного (!) вживання рідковживаних слів, архаїзмів, говірок і тп. — бо це свідчить, що автор принаймні трохи відступає від “писати,як всі”.
Ще обожнюю, коли автори хоча б намагаються проробити лор дивно і нестандартно. Якісь ідеї, що викликають думку “ого, оце закрутили”. Рідко, коли запалу автора вистачає, щоб довести задумане до ідеалу, але ціную навіть старання.
А от щодо емоцій у текстах я навпаки скептична. Мене складно розчулити чи налякати. Можна, але тоді текст має чіпляти не тільки цим: інтригами, подіями, механікою світу… Коли все це зв’язано докупи і логічно працює динаміка моментів — так, це може викликати емпатію.
Назви три факти про себе поза межами «Альманаху». Два з них мають бути правдою, а один — вигадкою.
- Фарбую волосся у рудий колір;
- Ніколи не бачу кошмарів;
- Коли чхаю, обов’язково тупцяю ногою.
І наостанок: що б ти найбільше хотіла, щоб автори знали про людину, яка сидить по той бік екрану і вирішує долю їхніх текстів?
Я читаю і оцінюю тексти, взагалі не дивлячись у колонку “автор”. Часто маю бажання взяти автора за шкибари і боляче тицьнути носом у місця, де все пішло не так — але саме тому мене не беруть в редактори) Не вийшло з нинішнім Альманахом — дочекайтесь виходу, читніть відібрані твори і спробуйте тверезо подивитися на те, що подавали самі, одна відмова — це не кінець світу.